Бєлковський: Для Путіна Україна - територія особистої помсти, країна, де він терпів суцільні невдачі

Не варто сподіватися, що президенту РФ вистачить Криму і Донбасу. Відволікти увагу російського народу від внутрішнього економічного колапсу можуть лише завоювання інших країн, переконаний політолог Станіслав Бєлковський.

Бєлковський: Україна - не кінцева мета Путіна, а лише плацдарм для торгів із Заходом

У всьому, що відбувається сьогодні в російсько-українських відносинах, не можна обійтися без аналізу особистості і психології Володимира Путіна. На минулому в Києві Міжнародному конгресі “Україна-Росія: діалог”, ініціатором якого став екс-власник ЮКОСа і колишній російський політв’язень №1 Михайло Ходорковський, окремою темою значилася “Стратегія Кремля щодо України”. Серед безлічі спікерів самий точний і ємний психологічний портрет президента РФ намалював відомий російський політолог і публіцист Станіслав Бєлковський.

Влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно, особливо якщо людина не цілком тверда розумом.

- У Росії немає автономних, дієздатних політичних інститутів. На сьогоднішній день вся влада належить одній людині. Як відомо, влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно, особливо якщо людина не цілком тверда розумом.

Путіну ніколи не були притаманні надцінні ідеї. Саме тому я не вірю, що у президента РФ коли-небудь існували плани відновлення Радянського Союзу. Путін, безумовно, був гарантом інтересів еліт як на внутрішньополітичній сцені Росії, так і в міжнародному масштабі, і саме в цій якості був приведений до влади. Цю місію він виконував 13 з гаком років свого президентства. Але за цей час сталося багато чого, що змінило і Путіна, і Росію.

Володимир Путін, керівник Адміністрації президента Олександр Волошин і Борис Єльцин, який залишає Кремль. 31 грудня 1999, посаду в.о. президента РФ вступає Путін

Путін виявився досить успішним президентом, який, у своєму власному розумінні, йшов від перемоги до перемоги. Він накопичив досвід порятунку в критичних політичних ситуаціях. Наприклад, таких, як захоплення заручників у Театральному центрі на Дубровці у 2002-му році або криза з заручниками в Беслані в 2004-му. Особливо успішними для Путіна, в його власному розумінні, були останні роки. Абсолютним апофеозом триваючого тріумфу стала Олімпіада 2014 року в Сочі. Багато хто, в тому числі я, казали: “Що-небудь обов’язково трапиться”. Наприклад, стадіони обваляться, або місто не витримає заданого аврального темпу будівельних робіт. Багато з нас були впевнені, що олімпійська збірна Росії займе далеко не перше місце в командному заліку. Однак Путіну в черговий раз повезло: стадіони не обвалилися, принаймні поки що, а збірна все-таки зайняла перше місце в загальному медальному заліку.

Тренд останніх 14 років - тотальне звеличення Путіна як його друзями, так і його ворогами.

Все це наклалося на загальний тренд останніх 14 років - тотальне звеличення Путіна як його друзями, так і його ворогами. Друзі пояснили Путіну, що Росія тримається на ньому і тільки на нього: мовляв, альтернативи йому немає. Приблизно те ж саме, але зі знаком “мінус”, пояснювали йому і вороги. В результаті у Путіна сформувалися дуже стійкі уявлення як про власну фортуну, так і про власну велич і незамінності.

7 травня 2000 року. Перша інавгурація Путіна

Путін зразка 2014 року - це, звичайно ж, зовсім не Путін зразка 1999-2000 років. Тоді він висувався у владу, будучи швидше обивателем, на російському престолі, переслідували цілком людські цілі і культивуючи такі ж мрії, що і мільйони росіян.

З тих пір у Путіна накопичилася образа на Захід. На початку правління Путін хай був помірним, але західником. Антизахідна риторика в основному призначалася для внутрішнього споживання і не поширювалася на елітні шари Росії. Путін, у власному розумінні, виконував практично всі зобов’язання, які він узяв на себе перед Заходом: не використовував у перші 13 років свого правління ніяких можливостей для розширення російської території за рахунок механізму заморожених конфліктів на пострадянському просторі. Він обіцяв Заходу втопити космічну станцію “Мир” - втопив. Обіцяв вивести військові бази з Грузії - вивів.

Згадаймо, що саме Путін першим приніс співчуття США у зв’язку з терактами 11 вересня 2001 року. А ще зворушливо, трохи по-школярськи, виступав на німецькому Бундестазі в 2001-му, щоб сподобатися західній аудиторії.

Але в путінському розумінні Захід всі ці роки витончено його обманював і “кидав”, не виконуючи ніяких зобов’язань.

17 квітня 2014 року, пряма лінія з президентом Росії. Путін відповідає на питання народу. Анексія Криму вже відбулася, на сході України активно працюють російські спецслужби

Путін морально готовий помститися і Заходу, і Україні, навіть якщо це загрожує повною ізоляцією Росії.

Особливо болючою для Путіна є тема України, оскільки, незважаючи на всю свою везучість, саме в цій країні він фарт не знайшов і терпів одну поразку за іншою. Це і 2004 рік, коли Путін був абсолютно впевнений, що “помаранчева революція” не переможе і Віктор Янукович прийде до влади. Це і 2010 рік, коли він хотів бачити президентом України вже Юлію Тимошенко, а не Януковича. Ну і, звичайно ж, 2014 рік, коли всупереч уявленням і домовленостями Путіна, революція знову перемогла. Путін сприйняв це як особисту образу, як свідоме бажання зіпсувати йому свято, оскільки кульмінація подій на Майдані припала на останні дні Олімпіади в Сочі.

Путін усвідомив: раз стати просто західних буржуа-політиком він вже ніколи не зможе, то морально він цілком готовий помститися і Заходу, і Україні за те, що тут його чекали невдачі. Готовий помститися, навіть якщо це загрожує повною ізоляцією Росії.

"Кульмінація подій на Майдані припала на останні дні Олімпіади в Сочі. Путін сприйняв це як особисту образу". 23 лютого 2014 року. Церемонія закриття XXII Олімпійських зимових ігор в Сочі. Три дні тому в Києві на Інститутській снайперськими пострілами були вбиті 106 активістів Майдану.

Крім того, Путін мстить і власній еліті, гарантом якої він був багато років. Всі ці роки російська еліта не несла ніякої відповідальності і вирішувала свої приватні проблеми в міжнародному масштабі під прикриттям Путіна. Тепер же Путін вважає, що має право вимагати від еліт лояльності чи, як мінімум, вибору між приватними інтересами на Заході і подальшим бажанням заробляти гроші в підконтрольній йому Росії.

У Путіна розпочався період "сивина в бороду - біс в ребро", не тільки на особистому, а й на міжнародному фронті.

Зараз Путін переживає другу молодість: він цікавиться тільки міжнародними справами і зовнішньою політикою. Економічний колапс самої Росії його не бентежить, оскільки знаходиться на периферії його свідомості.

Зверніть увагу, Путін адже і в молодості займався в основному зовнішніми справами: працював в НДР по лінії КДБ СРСР, в мерії Санкт-Петербурга був заступником зовнішніх зв’язків. Так що його життя сьогодні зробило черговий виток за принципом “сивина в бороду - біс в ребро”, з поправкою, що це відбувається не на особистому, а на міжнародному фронті.

Саме тому Путін не може і не хоче зупинятися. Надії, що йому вистачить спочатку Криму, а потім - Донбасу, марні. Відволікти увагу російського народу від економічного колапсу і змусити його змиритися з катастрофою, що насувалася можна тільки шляхом перманентної низки зовнішньополітичних перемог. Україна, з одного боку, не є для Путіна кінцевою метою, а лише плацдармом для торгу з Заходом. З іншого боку, для Путіна, Україна - територія особистої помсти, адже всі неприємності і невдачі настільки фартового президента були пов’язані в основному з цією країною.

Зараз Путін цікавиться тільки зовнішньою політикою. Економічний колапс самої Росії його не бентежить, оскільки знаходиться на периферії його свідомості.