Україна у ВВВ

Нижньодніпровська стратегічна наступальна операція 2-го, 3-го й 4-го Українських фронтів (26.09.43–20.12.43)

Тоді, як на київському напрямі наступали війська 1-го Українського фронту, нижче по Дніпру розгорнулася запекла боротьба з противником військ 2-го і 3-го Українських фронтів на кіровоградському і криворізькому напрямах і військ 4-го Українського фронту — в Північній Таврії. Перед фронтами було поставлено такі завдання. Степовому (2-му Українському) — завдати головного удару у загальному напрямі на Черкаси — Новоукраїнку — Вознесенськ, розбити угруповання противника в районі Кіровограда й відрізати йому шляхи відходу на захід. Одночасно лівим крилом наступати в напрямі П’ятихатки — Кривий Ріг і вийти на тили угруповання противника в районі Дніпропетровська. Найближчим завданням фронту було оволодіти Христинівкою, Новоукраїнкою, Кривим Рогом, надалі — вийти на рубіж р. Дністер — Рибниця — Ананьїв (директива Ставки ВГК № 30204 від 29.9.1943 р.). Перед військами Південно-Західного (3-го Українського) фронту стояло завдання не пізніше 3 жовтня ліквідувати Запорізький плацдарм противника; одночасно правим крилом продовжувати форсування р. Дніпро, розширюючи плацдарми на його правому березі. Надалі передбачалося головними силами наступати на Новомиколаївку і Кривий Ріг, у взаємодії з лівим крилом Степового фронту розгромити угруповання противника в районі Дніпропетровська і вийти на рубіж Кривий Ріг — Апостолове — Грушевий Кут (директива Ставки ВГК № 30206 від 1.10.1943 р.). На війська Південного (4-го Українського) фронту покладалося завдання прорвати оборону противника на р. Молочна і розвивати наступ у напрямі на Каховку та Херсон із метою очищення від німецько-румунських військ Північної Таврії.

Операції Воронезького (1-го Українського) фронту на київському напрямі (1.10.43–22.12.43)

29 вересня 1943 р. командування Воронезького фронту отримало завдання: у взаємодії з лівим крилом Центрального фронту ліквідувати угруповання противника в районі Києва, після виходу на лінію Ставище — Фастів — Біла Церква продовжувати наступ головними силами на Бердичів, Жмеринку, Могилів-Подільський (директива Ставки ВГК №30203 від 29.09.1943 р.119). Командуючий фронтом генерал-армії М.Ватутін вирішив розгромити угруповання ворога в районі Києва й оволодіти столицею радянської України, завдаючи головного удару з Букринського плацдарму (80 км на південь від міста).

Донбаська стратегічна наступальна операція (13.08.43–22.09.43)

У результаті успішного наступу Воронезького і Степового фронтів на бєлгородсько-харківському напрямі створилися ще більш сприятливі умови для наступу у фланг угруповання німців та їх союзників у Донбасі. Радянське верховне головнокомандування віддало наказ військам Південно-Західного і Південного фронтів розгромити вороже угруповання і зайняти Донбас. Південно-Західний фронт повинен був завдати сильного удару з району Ізюму у напрямі Барвінкового, Павлограда, Орєхова, розгромити противника й, вийшовши в район Запоріжжя, відрізати шляхи відходу його донбаського угруповання до дніпровських переправ (директива Ставки ВГК №30165 від 12.08.1943 р.). Військам Південного фронту було поставлене завдання прорвати оборону противника на р. Міус і у взаємодії з Південно-Західним фронтом розвивати наступ у південному та південно-західному напрямах із метою знищення угруповання противника в районі Таганрога, Артемівська, Горлівки, Красного Луча. Надалі передбачалося розвивати наступ у напрямі Кримського півострова та Дніпра. Німецьке командування прагнуло будь-що втримати Донбас, де оборонялися 1-а танкова і 6-а армії. Обороні рубежі німецьких військ проходили по р. Сіверський Донець від Змієва до Ворошиловська і далі на південь по р. Міус до узбережжя Азовського моря. Особливо сильна оборона була створена по рубежу р. Міус.

ФОРСУВАННЯ ДНІПРА

Війська Центрального, Воронезького, Степового фронтів майже одночасно після 22 вересня вийшли до Дніпра і захопили 21 плацдарм на правому березі ріки. Усі вони були невеликими, але створювали умови для розширення й об’єднання в плацдарми оперативного та стратегічного значення. Боротьба за захоплення й утримання плацдармів проходила в надзвичайно складних умовах. Фронти, які вийшли до Дніпра, мали у своєму складі 27 понтонних батальйонів, але вони перебували в тилу і своєчасно до районів переправ підтягнуті не були. Крім того, з‘єднання не були забезпечені табельними переправними засобами. У зв’язку з цим форсування річки йшло повільно. Так, 3-я гвардійська танкова армія розпочала переправу бойових машин тільки 28 вересня, тобто через 7 діб після виходу передових частин до Дніпра. Це було пов’язано з тим, що тільки на цей час у розпорядження танкової армії почали прибувати частини 6-ї понтонної бригади. Використовуючи всі наявні засоби, 3-я гвардійська танкова армія закінчила зосередження своїх підрозділів на Букринському плацдармі тільки до 5 жовтня, тобто через два тижні після підходу до Дніпра. До цього часу противник встиг створити міцну оборону. Низька забезпеченість військ засобами переправи стала однією з причин того, що боротьба за плацдарми набула затяжного характеру.

Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26.08.43–30.09.43)

Головні зусилля Ставка ВГК вирішила зосередити на київському напрямі, прагнучи розгромити одне із найсильніших угруповань ворога, розсікти стратегічний фронт противника і створити загрозу його угрупованню, що діяло в Донбасі107. Центральний фронт мав наступати в загальному напрямі на Сєвськ — Хутір-Михайлівський і не пізніше 1–3 вересня вийти на рубіж р. Десна — Трубчевськ — Новгород-Сіверський — Шостка — Глухів — Рильськ. Надалі передбачалося розвивати наступ на Конотоп — Ніжин — Київ, за сприятливих умов частиною сил форсувати р. Десна і просуватися правим берегом ріки на Чернігів.

Ізюмсько-Барвінківська наступальна операція Південно-Західного фронту (17.07.43–27.07.43). Наступальна операція Південного фронту на р. Міус (17.07.43–2.08.43). Бєлгородсько-Харківська стратегічна наступальна операція «Полководець Румянцев» (3.08.43–23.08.43)

Оборонна операція під Курськом здійснювалася в тісній оперативно-стратегічній взаємодії з військами інших напрямів. Зокрема, через 12 днів після початку німецької операції «Цитадель» на Курському виступі сили Південно-Західного фронту розпочали наступ у Донбасі, відомий як Ізюмсько-Барвінківська наступальна операція (17.07.43–27.07.43). Того ж дня розпочалася наступальна операція Південного фронту на р. Міус (17.07.43 – 2.08.43). Наступальні операції радянських військ південніше Курського виступу проводились за єдиним планом і мали за мету скувати угруповання противника та не допустити їх перегрупування на головний напрямок — у район Курської дуги. Німецьке командування у цій обстановці вже не могло розраховувати на посилення своїх ударних угруповань у районі Бєлгорода.

НАСТУП РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ ТА ПІВДНІ УКРАЇНИ, ЗАХОПЛЕННЯ СТРАТЕГІЧНИХ ПЛАЦДАРМІВ НА ДНІПРІ У ЛІТНЬО-ОСІННІЙ КАМПАНІЇ 1943р.

Обидві воюючі сторони розраховували, що влітку 1943 р. відбудеться рішучий перелом у війні на їхню користь. І німецьке, і радянське вище військове командування напрямком зосередження основних зусиль визначали південну ділянку фронту. За задумом Ставки, радянські війська, що діяли на південно-західному напрямі (Центральний, Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти), повинні були у ході оборонної битви виснажити противника (силами Центрального і Воронезького фронтів, які займали Курський виступ), а потім із переходом у контрнаступ і загальний наступ розгромити одне з найбільш сильних угруповань німців, що утримувало важливі економічні райони — Лівобережну Україну і Донбас.

Оборонна операція Південно-Західного і Воронезького фронтів на донбаському й харківському напрямах (22.02.43–23.03.43)

У другій половині лютого 1943 р. війська Воронезького і Південно-Західного фронтів продовжували наступ на захід і південний-захід від Харкова з метою вийти до Дніпра й ізолювати донбаське угруповання противника від інших його військ на території України. При цьому з’єднання обох фронтів зазнали значних втрат, розтяглися по фронту й у глибину та мали вкрай мало матеріально-технічних засобів. Забезпеченість пальним становила по Воронезькому фронту 0,2, а по Південно-Західному — 0,5–0,7 заправки. Загрозливою була забезпеченість військ боєприпасами: по Воронезькому фронту — 0,4–0,6, а по Південно-Західному — 0,3–0,5 боєкомплекту.

Донбаська наступальна операція Південно-Західного і південного фронтів (29.01.43–18.02.43) та Харківська наступальна операція Воронезького фронту (2.02.43–3.03.43)

Наступ радянських військ у січні 1943 р. створював сприятливі умови для розвитку успіху на курському, харківському та ворошиловградському напрямах й обходу Донбасу з півночі. Оцінивши обстановку, що склалася, представник Ставки генерал-полковник О.Василевський і військова рада Воронезького фронту ще 21 січня 1943 р. подали пропозиції про розвиток наступу військ фронту на харківському напрямі та військ лівого крила Брянського фронту загальним напрямом на Курськ. Ставка з ними погодилася і 26 січня поставила Брянському та Воронезькому фронтам завдання на подальший розвиток наступу з метою завершення розгрому групи армій «Б» та звільнення Харківського промислового району і основної залізничної магістралі, що зв’язувала центр із півднем країни. Головний удар завдавали війська Воронезького фронту, які мали завершити розгром групи армій «Б», захопити Харків, Курськ і до 21 лютого вийти на рубіж Суми — Лебедин — Полтава. Подальшим напрямом наступу визначалися Ромни, Кременчук та вихід на р. Дніпро.

БОЙОВІ ОПЕРАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ У ЗИМОВІЙ КАМПАНІЇ 1942–1943 рр.

У результаті успішного контрнаступу радянських військ під Сталінградом (операція «Уран») стратегічна обстановка на радянсько-німецькому фронті до кінця 1942 р. різко змінилася на користь РСЧА. Проте знищення оточеного під Сталінградом угруповання противника затягнулося, тут було скуто 7 радянських армій, що викликало зниження темпів розвитку наступу на південно-західному напрямі. Відтак наступна стратегічна операція («Сатурн»), яка мала на меті оточення решток німецько-італійських військ за р. Дон та з виходом радянських ударних угруповань до Ростова-на-Дону — відсічення групи армій «А» противника, яка діяла на Північному Кавказі, не була проведена у повному обсязі.