Скажи мені, що ти читаєш

«Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі хто ти» - так звучить відома перефразована приказка про друзів. Тільки навряд чи вона актуальна в наші дні. На жаль, все частіше зустрічаю людей, для яких читання є страшним покаранням, схоже тортурам у часи інквізицій. І це не тільки нове покоління і зокрема мої діти, яким проведення часу в інтернеті замінює все на світі. Такі ж «не читаючі» люди зустрічаються і серед дорослих людей.

А мені складно зрозуміти, як можна не любити читання. Це настільки захоплюючий для мене процес, якому я можу віддаватися годинами, забувши про все. Так було ще з самого раннього дитинства, коли я будучи в п’ятирічному віці, вперше прочитала самостійно перші слова.

І все ж, я б посперечалася з тими, хто вважає, що за родом обраної літератури можна судити про людину, і зокрема, сказати, хто вона є насправді. Якщо дослівно зрозуміти вище названу приказку, то виходить, що ті, хто взагалі не читає, є ніким у цьому житті. Але ж це далеко не так. І серед таких людей є багато цікавих і яскравих особистостей. Так, нехай вони не знають класику, нехай вони далекі від сучасної літератури, з ними все ж є про що поговорити, тому що вони черпають свої знання з інших джерел інформації.

Якщо говорити особисто про себе, то мені взагалі важко уявити, ким я є в цьому житті. Я шалено люблю детективний жанр, особливо його класику, і часом зачитуюсь їм до одуру. Але при цьому за життя я не наглядова і панічно боюся крові, трупів, зброї та інших елементів, які неодмінно присутні в кожному детективі. Мені подобається читати літературу, пов’язану з психологією, але при цьому я розумію, що даних, що б стати хорошим психологом, у мене немає. На даний момент я з захватом зачитуюсь творами Тьюзди Лобсанга Рампи і намагаюся пізнати себе. Тибет мене манить вже давно, і я намагаюся з ним зблизитися хоча б з допомогою книг. І знову ж таки, я віддаю собі звіт в тому, що ніколи не стану над людиною, да і не треба мені цього.

А може і взагалі не слід замислюватися над тим, що читати і за яким принципом обирати для себе літературу. Якщо душа вимагає прочитання дамського роману - чому ні. Якщо раптом потягнуло на Донцову - будь ласка. Класики захотілося - знову ж не питання. А з чим пов’язані наші бажання і що вони можуть розповісти про нас, нехай цим займаються психологи, робота у них така.

І наостанок хотілося б сказати: як би далеко не ступив прогрес, немає нічого, що могло б замінити звичайне читання. Ніщо не дасть такий заряд емоцій, як побіжний погляд рядками, що складається з різноманітного набору таких звичних тридцяти трьох літер. Втім, це лише моя думка.