Україна у ВВВ

< назад Ціною неймовірних зусиль радянські війська на Південно-Західному фронті у другій половині листопада 1941 р. зупинили наступ противника, а у період зимових боїв звільнили ряд районів республіки. Працівникам сільського господарства не окупованих районів до червня — липня 1942 р. довелося працювати у надзвичайно складних умовах. У селах при фронтової смуги практично не залишилося мешканців. Та все ж колгоспники змогли не тільки зібрати частину врожаю 1941 р., а й виконати основний обсяг весняних польових робіт, відновити роботу тваринницьких ферм. І хоча тваринництво цих районів України давало порівняно небагато продукції, але яким цінним було воно в умовах виняткового напруження, в якому перебувала вся країна!

В умовах війни влітку 1941 р. на ланах України розгорнулася справжня «битва за врожай», яка мала не лише економічне, а й стратегічне значення. На час початку бойових дій у більшості областей вже завершувалася підготовка до збирання врожаю, а у південних — навіть почалася косовиця. Перед селянами стояли завдання зібрати вирощене, виконати державні поставки зернових та інших культур, тваринницької продукції. Їх вирішення відбувалося у надзвичайно важких умовах. Насамперед, гостро постала проблема дефіциту робочої сили, спричинена призовом в армію найбільш працездатної частини сільського населення. Особливо відчутною була втрата механізаторів і спеціалістів. Із кожної МТС на фронт пішло 60–70% працівників. Багато колгоспників були мобілізовані для роботи у промисловості та на транспорті.

Розглядаючи проблему функціонування сільського господарства України в роки Великої Вітчизняної війни й визначаючи його місце у планах воюючих сторін та роль у реаліях воєнного часу, насамперед доцільно зосередитися на аналізі його потенціалу напередодні війни. У передвоєнні роки сільське господарство УРСР було одним із основних виробників зерна, технічних культур і продуктів тваринництва у СРСР. Загальний розмір посівних площ, використовуваних у 1940 р. в усіх категоріях господарств для виробництва рослинницької продукції, становив 30 234 тис. га, у т.ч. під зерновими та бобовими — 20 557 тис. га (68%), технічними культурами — 2342 тис. га (7,7%), картоплею та овочево-баштанними культурами — 2751 тис. га (9,1%), кормовими культурами — 4299 тис. га (14,2%). У 1940 р. в УРСР валовий збір зернових і бобових сягав 28,62 млн. т, у т.ч. пшениці — 8,92 млн. т, цукрових буряків — 14,8 млн т, соняшнику — 1,02 млн т, картоплі — 21,67 млн т. Україна давала понад 21% валового виробництва пшениці у СРСР, третину ячменю, понад 50% кукурудзи, 74% цукру тощо.

< назад Про активізацію Опору свідчили нові завдання, що ставили перед собою антифашисти Європи. Так, у лютому 1943 р. Болгарська робітнича партія ухвалила директиву про переростання збройної боротьби у повстання, а компартія Албанії у березні 1943 р. — рішення про підготовку всенародного виступу проти окупантів. У другій половині 1943 р. виникла Литовська визвольна армія. 9 вересня 1943 р. християнсько-демократична, ліберальна, соціалістична, комуністична та інші партії утворили Комітет національного визволення Італії. Ця подія вважається початком загальнонаціонального руху Опору на Апеннінах. У грудні 1943 р. чеський уряд у Лондоні погодився на створення партизанських груп у Чехії.

< назад Осінь 1941 і зима 1941–1942 рр. стали важким випробовуванням партизанських формувань степової смуги України на життє- і боєздатність, адже природно-ландшафтні умови не сприяли боротьбі. За цих обставин загони, що уникли розгрому, перейшли до підпільно-диверсійних дій, а інші заховали зброю і розосередилися по населених пунктах, чекаючи весни. На весну 1942 р. партизани краю легалізувалися або пішли у глибоке підпілля. Цікаві відомості про стан партизанського руху в Україні у цей період подають радянські, німецькі та оунівські документи. Так, у звіті про роботу штабу партизанського руху Південно-Західного фронту за 15 березня — 20 червня 1943 р. визнається той факт, що тривалий час після провалів зими 1941–1942 рр., у Південній Україні боротьба практично припинилася. Головною причиною цього називаються природні умови: «Партизанські загони, організовані в південних областях (Запорізькій, Дніпропетровській, Сталінській і Ворошиловградській) [...] розпалися, були виловлені і знищені [...] за винятком окремих партизанів і невеликих груп, які перейшли на підпільне і легальне існування в населених пунктах. Таким чином, величезна територія у смузі, обмеженій із півночі та сходу р. Сіверський Донець і р. Дон, із півдня — Чорним морем і на заході — р. Дніпро, з моменту окупації […] не була охоплена партизанським рухом, позаяк голий степ не міг служити укриттям для партизанів».

< назад Успіх у боротьбі з патріотами загарбникам приносили не лише каральні, але й превентивні заходи, до яких належало запровадження систем режиму пересування і проживання. Кожен українець повинен був мати при собі паспорт і довідку, що засвідчувала його благонадійність. Крім того, окупанти створили систему всіляких посвідчень особи, легітимації, документів на право проживання та з місця роботи, карток явки на біржу праці, посвідчень військовополонених, завербованих на роботу до Німеччини тощо. Причому для різних районів навмисно впроваджувалися різні види документації, порядок її оформлення та правила проживання й пересування. Так, на Кіровоградщині мешканцям під страхом смерті заборонялося віддалятися від місця проживання на понад 20 км. Встановлення спецперепусток на пересування між населеними пунктами (в різних районах — різний режим), дозвіл рухатися тільки головними шляхами, необхідність отримання згоди старости чи коменданта на ночівлю серйозно ускладнювали підпільну боротьбу і полегшували діяльність каральних органів.

Одним із видатних явищ Другої світової війни став антифашистський рух Опору. Боротьба проти окупантів велася в усіх країнах, що опинилися під владою нацистів та їхніх союзників. Попри національні й історичні особливості в кожній європейській країні антифашистський рух мав спільні риси та розвивався за схожими закономірностями.

У більшості окупованих країн проти окупантів боролося по кілька організацій. Наприклад, у Польщі рух Опору представляли Армія крайова (АК; Armia Krajowa), Національні збройні сили (Narodowe Siły Zbrojne), Селянські батальйони (Bataliony Chłopskie), Гвардія людова (Gwardia Ludowa), Єврейська бойова організація (Żydowska Organizacja Bojowa), Єврейський союз боротьби (Żydowski Związek Walki) та ін. У Греції такими були Народно-визвольна армія Греції (ЕЛАС; Ellinikos Laikos Apeleftherotikos Stratos), Національна республіканська грецька ліга (ЕДЕС; Ethnikos Dimokratikos Ellinikos Syndesmos), Національне і соціальне визволення (ЕККА; Ethniki Kai Koinoniki Apeleftherosis), Національно-визвольний фронт (ΕΑΜ; Ethniko Apeleftherotiko Metopo); у Голландії — Рада опору (Raad van Verzet, комуністи і ліві), «Орде-дінст» (Orde Dienst, «Охорона ладу», праві) та «Кнок-плуґен» (Knokploegen, «Ударні групи», протестанти); у Бельгії — Валлонський фронт, група «G», Бельгійський легіон та ін.

< назад У силу обставин в умовах воєнного лихоліття командирами і начальниками штабів партизанських загонів на території України ставали люди різного віку, освітнього й культурного рівнів, що не могло не позначитися на їх поведінці та діяльності. Виробити з такого «матеріалу» фахових і талановитих керівників, здатних оволодіти мистецтвом управління строкатим партизанським колективом, було доволі складним завданням. До того ж, влучно зазначав К.Клаузевіц, багатьом вождям «народної війни» притаманні честолюбство і самодурство. На засіданні нелегального ЦК КП(б)У 26 листопада 1942 р. керівник підпільно-партизанським рухом на Чернігівщині О.Федоров зауважував, що «в підпіллі королів розвелося до дідька, треба їх закликати до порядку».

Партизанський рух 1941–1944 pp. в Україні пройшов складний і драматичний шлях розвитку, перетворившись на важливий фактор вигнання з української землі гітлерівських окупантів. Упродовж 1941–1944 pp. партизанські загони розгромили 411 ворожих гарнізонів, комендатур та поліції, 56 штабів частин і з’єднань противника, захопили з боєм 139 районних центрів та інших населених пунктів і об’єктів, вивели з ладу 402 промислових підприємства, 59 електростанцій, 1117 сепараторних пунктів, 915 складів тощо.

За весь цивілізаційний шлях людство зазнало чимало катастроф та катаклізмів, але у цьому ланцюгу ніщо не може зрівнятися з Другою світовою війною, що стала найбільш масштабним і руйнівним воєнним конфліктом в історії планети. З першого дня світової війни в епіцентр подій потрапили західні землі України. У ході радянсько-німецької війни фронт декілька разів прокотився територією нашої Вітчизни. Бої тривали 1225 днів і ночей, що становить 86% загального часу участі СРСР у війні з нацистською Німеччиною. Безпосередньо активні бойові дії тривали 30 місяців, оперативні паузи — майже 11 місяців.