Записи

У геостратегічних та воєнних планах нацистської Німеччини особливо важлива роль відводилася сільськогосподарському потенціалу України, саме за рахунок якого керівництво Третього рейху мало намір розв’язати одну зі стрижневих проблем — створити сировинну й продовольчу базу, необхідну для забезпечення як Німеччини й окупованої нею Європи, так і вермахту на час війни на Сході. Про це неодноразово відверто заявляли А. Гітлер та інші нацистські керманичі. Уже після початку Другої світової війни в розмові з представником Ліги Націй К.Я. Буркгардом фюрер зазначив: «Мені потрібна Україна, щоби нас знову не заморили голодом, як в останній війні». 21 червня 1941 р., за день до нападу на СРСР, А. Гітлер писав Б. Муссоліні, що в результаті війни на Сході «вдасться забезпечити на тривалий час в Україні загальну продовольчу базу». 22 серпня 1941 р. у записці з приводу плану подальшого ведення війни проти СРСР А. Гітлер вказував, що одним із найважливіших завдань має стати оволодіння районами України і Причорномор’я, які є важливою сировинною та продовольчою базою. Рейхсміністр східних територій А. Розенберґ зазначав: «Завдання України полягають у тому, щоби забезпечити продуктами харчування Німеччину і Європу, а континент — сировиною».

< назад Після поновлення влітку 1942 р. наступу німецьких військ поголів’я всіх колгоспів і радгоспів цих областей переганялося на Дон, а також за річку Оскіл разом з евакуйованою худобою Воронезької, Сталінградської та Ростовської областей, Краснодарського й Ставропольського країв. Окремого обліку худоби колгоспів і радгоспів України, яку переганяли в 1942 р. далі на схід, не проводилося. Значна частина евакуйованої у цей час худоби була перехоплена противником.

< назад Великі втрати тракторів та іншої сільськогосподарської техніки під час евакуації та її маловтішні кінцеві результати були спричинені несприятливою обстановкою на фронті та надзвичайно складними умовами, в яких вона відбувалася. Тільки незначну частину парку тракторів і сільськогосподарських машин було вивезено залізничним транспортом. Евакуація ж своїм ходом виявилася набагато складнішою, ніж перегін поголів’я худоби, яка пересувалася будь-якими шляхами, а трактори могли рухатися більш-менш второваними дорогами, які в той час були зайняті військами. Тому тракторним колонам здебільшого довелося прямувати малопридатними шляхами, стан яких ще більше погіршувався за дощової погоди. Крім того, їх систематично бомбардувала та обстрілювала ворожа авіація, у результаті чого частина техніки була виведена з ладу. Гостро відчувався брак пального, адже у прифронтових районах більшість баз Нафтозбуту знищили літаки противника.

< назад Одним з елементів податкового пресу на селянство було самообкладання. І хоча воно декларувалося як форма добровільної участі сільського населення у господарсько-культурному будівництві на селі (прокладання й ремонт доріг, будівництво та ремонт шкіл, житла для педагогічного персоналу, мостів, криниць, лазень, протипожежні заходи, ремонт лікарень, хат-читалень та інших культурних закладів), насправді ж, отримавши правове оформлення, стало обов’язковою формою оподаткування. Відмінністю від державних податків було лише те, що рішення про проведення самообкладання та його цілі ухвалювалися на загальних зборах більшістю мешканців села. Розміри самообкладання обмежувалися на державному рівні такими ставками: для господарств колгоспників і постійно проживаючих у сільській місцевості робітників, службовців, кооперованих кустарів та ремісників — не більше 20 крб; для одноосібних господарств та господарств інших некооперованих категорій сільських мешканців залежно від володіння земельною ділянкою та робочою худобою — від 40 до 75крб.

< назад Ціною неймовірних зусиль радянські війська на Південно-Західному фронті у другій половині листопада 1941 р. зупинили наступ противника, а у період зимових боїв звільнили ряд районів республіки. Працівникам сільського господарства не окупованих районів до червня — липня 1942 р. довелося працювати у надзвичайно складних умовах. У селах при фронтової смуги практично не залишилося мешканців. Та все ж колгоспники змогли не тільки зібрати частину врожаю 1941 р., а й виконати основний обсяг весняних польових робіт, відновити роботу тваринницьких ферм. І хоча тваринництво цих районів України давало порівняно небагато продукції, але яким цінним було воно в умовах виняткового напруження, в якому перебувала вся країна!

В умовах війни влітку 1941 р. на ланах України розгорнулася справжня «битва за врожай», яка мала не лише економічне, а й стратегічне значення. На час початку бойових дій у більшості областей вже завершувалася підготовка до збирання врожаю, а у південних — навіть почалася косовиця. Перед селянами стояли завдання зібрати вирощене, виконати державні поставки зернових та інших культур, тваринницької продукції. Їх вирішення відбувалося у надзвичайно важких умовах. Насамперед, гостро постала проблема дефіциту робочої сили, спричинена призовом в армію найбільш працездатної частини сільського населення. Особливо відчутною була втрата механізаторів і спеціалістів. Із кожної МТС на фронт пішло 60–70% працівників. Багато колгоспників були мобілізовані для роботи у промисловості та на транспорті.

Розглядаючи проблему функціонування сільського господарства України в роки Великої Вітчизняної війни й визначаючи його місце у планах воюючих сторін та роль у реаліях воєнного часу, насамперед доцільно зосередитися на аналізі його потенціалу напередодні війни. У передвоєнні роки сільське господарство УРСР було одним із основних виробників зерна, технічних культур і продуктів тваринництва у СРСР. Загальний розмір посівних площ, використовуваних у 1940 р. в усіх категоріях господарств для виробництва рослинницької продукції, становив 30 234 тис. га, у т.ч. під зерновими та бобовими — 20 557 тис. га (68%), технічними культурами — 2342 тис. га (7,7%), картоплею та овочево-баштанними культурами — 2751 тис. га (9,1%), кормовими культурами — 4299 тис. га (14,2%). У 1940 р. в УРСР валовий збір зернових і бобових сягав 28,62 млн. т, у т.ч. пшениці — 8,92 млн. т, цукрових буряків — 14,8 млн т, соняшнику — 1,02 млн т, картоплі — 21,67 млн т. Україна давала понад 21% валового виробництва пшениці у СРСР, третину ячменю, понад 50% кукурудзи, 74% цукру тощо.

< назад Про активізацію Опору свідчили нові завдання, що ставили перед собою антифашисти Європи. Так, у лютому 1943 р. Болгарська робітнича партія ухвалила директиву про переростання збройної боротьби у повстання, а компартія Албанії у березні 1943 р. — рішення про підготовку всенародного виступу проти окупантів. У другій половині 1943 р. виникла Литовська визвольна армія. 9 вересня 1943 р. християнсько-демократична, ліберальна, соціалістична, комуністична та інші партії утворили Комітет національного визволення Італії. Ця подія вважається початком загальнонаціонального руху Опору на Апеннінах. У грудні 1943 р. чеський уряд у Лондоні погодився на створення партизанських груп у Чехії.

< назад Осінь 1941 і зима 1941–1942 рр. стали важким випробовуванням партизанських формувань степової смуги України на життє- і боєздатність, адже природно-ландшафтні умови не сприяли боротьбі. За цих обставин загони, що уникли розгрому, перейшли до підпільно-диверсійних дій, а інші заховали зброю і розосередилися по населених пунктах, чекаючи весни. На весну 1942 р. партизани краю легалізувалися або пішли у глибоке підпілля. Цікаві відомості про стан партизанського руху в Україні у цей період подають радянські, німецькі та оунівські документи. Так, у звіті про роботу штабу партизанського руху Південно-Західного фронту за 15 березня — 20 червня 1943 р. визнається той факт, що тривалий час після провалів зими 1941–1942 рр., у Південній Україні боротьба практично припинилася. Головною причиною цього називаються природні умови: «Партизанські загони, організовані в південних областях (Запорізькій, Дніпропетровській, Сталінській і Ворошиловградській) [...] розпалися, були виловлені і знищені [...] за винятком окремих партизанів і невеликих груп, які перейшли на підпільне і легальне існування в населених пунктах. Таким чином, величезна територія у смузі, обмеженій із півночі та сходу р. Сіверський Донець і р. Дон, із півдня — Чорним морем і на заході — р. Дніпро, з моменту окупації […] не була охоплена партизанським рухом, позаяк голий степ не міг служити укриттям для партизанів».

< назад Успіх у боротьбі з патріотами загарбникам приносили не лише каральні, але й превентивні заходи, до яких належало запровадження систем режиму пересування і проживання. Кожен українець повинен був мати при собі паспорт і довідку, що засвідчувала його благонадійність. Крім того, окупанти створили систему всіляких посвідчень особи, легітимації, документів на право проживання та з місця роботи, карток явки на біржу праці, посвідчень військовополонених, завербованих на роботу до Німеччини тощо. Причому для різних районів навмисно впроваджувалися різні види документації, порядок її оформлення та правила проживання й пересування. Так, на Кіровоградщині мешканцям під страхом смерті заборонялося віддалятися від місця проживання на понад 20 км. Встановлення спецперепусток на пересування між населеними пунктами (в різних районах — різний режим), дозвіл рухатися тільки головними шляхами, необхідність отримання згоди старости чи коменданта на ночівлю серйозно ускладнювали підпільну боротьбу і полегшували діяльність каральних органів.