Людина

Отже, одне завдання було розв’язано. За способом Павлова можна було в будь-який час одержати чистий шлунковий сік без домішків інших соків та їжі. Але як стежити за виділенням соку та його властивостями під час процесу травлення?

Досліди з удаваною годівлею для цього непридатні – адже при цих дослідах їжа в шлунку не перетравлюється, бо вона туди не потрапляє. Треба знайти спосіб збирати чистий шлунковий сік у той час, коли їжа перебуває в шлунку.

За виразом Павлова, оперована тварина стає «невичерпною фабрикою» шлункового соку. Вона може виділяти через фістулу щодня 30-400, а іноді і до 700см3 шлункового соку без шкоди для самого здоров’я.

Можливість одержання натурального шлункового соку має і практичне значення. При деяких захворюваннях органів травлення лікарі радять приймати штучний шлунковий сік. Він містить соляну кислоту і фермент шлункового соку – пепсин, необхідний для перетравлення білків їжі. Штучний шлунковий сік, який одержують при удаваній годівлі способом Павлова, за своїми лікувальними властивостями значно вищий від штучного.

В ті роки, коли Павлов починав вивчати роботу органів травлення, німецький фізіолог Гейденгайн, який вважався одним з кращих спеціалістів у цій галузі, писав: «Результати численних дослідів говорять, безперечно, що нерви, які приходять до шлунка, не мають ніякого впливу на виділення шлункового соку».

Проте Павлов був глибоко переконаний, що робота всіх органів тіла, в тому числі і шлункових залоз, керується нервовою системою. Хіба можна було мати сумнів у цьому, коли практична медицина сповнена прикладів порушення травлення під впливом захворювань нервової системи?

Кожний з нас з дитячих років знає, що нерідко, як тільки побачиш їжу, а іноді навіть тільки подумаєш про неї, течуть слинки. Як тільки згадаєш про смак лимона і уявиш собі, що кладеш кусочок його в рот, відразу відчуєш виділення слини.

Коли собаку не годують, а тільки дражнять їжею, слини виділяється менше, ніж при годівлі. Проте і в тому і в іншому випадку кількість і склад слини однаково змінюватимуться залежно від того, яку їжу взято для досліду.

Щоб вивчити роботу слинних залоз, Павлов разом зі своїм учнем Глинським розробив новий спосіб операції, який давав можливість в будь-який момент зібрати чисту слину без домішок їжі.

Операція виявилась дуже простою. Як відомо, слина виділяється в порожнину рота по спеціальних вивідних протоках. Щоб змусити слину виділятися не в порожнину рота, а назовні, кінець протоки однієї з слинних залоз разом з невеликим кусочком слизової оболонки рота відокремлюють від сусідніх тканин. Потім через отвір, зроблений у стінці порожнини рота, виводять кінець протоки назовні і прикріплюють його до шкіри. Вже через кілька днів після операції кінець протоки, оточений слизовою оболонкою, добре приживляється і дає можливість почати досліди.

Якщо перед вами нова, зовсім невідома страва, то, перш ніж почати їсти, ви обережно спробуєте її, постараєтеся розпізнати її смак, запах, можливо, навіть, запитаєте, з чого її виготовлено і як вона називається.

Інша річ звична страва. Здавалося б, її можна з’їсти без особливої попередньої перевірки. Проте насправді ми завжди контролюємо усіляку, навіть добре відому нам, їжу, хоча дуже часто і не помічаємо цього.

Такий «контроль» здійснюється рефлекторно, за участю нервової системи. Запах їжі подразнює розміщені в порожнині носа закінчення нюхових нервів. В роті їжа подразнює закінчення смакових, а також дотикових нервових волокон. Збудження, що виникло, по відповідних нервах передається в центральну нервову систему. У відповідь на це звідти по інших нервах надходять хвилі збудження до слинних залоз, жувальних мязів, мязів язика. В результаті ми або розжовуємо, а потім проковтуємо їжу, або випльовуємо її, якщо вона непридатна.

- Під час досліду собака не повинен зазнавати ніяких сильних подразнень, тоді не буде і рефлекторного гальмування роботи підшлункової залози, - міркував Павлов. – Дослід треба ставити так, щоб не порушувалась нормальна діяльність органу.

І Павлов з властивою йому наполегливістю ставив дослід за дослідом, прагнучи знайти правильний шлях дослідження. Незабаром він досяг цілковитого успіху. В 1879 році вперше в історії фізіології вчений зробив операцію, в результаті якої дістав постійну фістулу підшлункової залози. Навколо однієї з двох її проток він вирізував невелику ділянку кишки, а отвір, що утворився в кишці, зашивав; вирізаний кусок кишки вшивав у шкірну рану так, щоб сік міг по протоці витікати назовні. Друга протока залози лишалася на місці. По ній сік продовжував виливатися в кишку, і нормальне травлення не порушувалося. Через деякий час рана загоювалася, і вчений починав досліди.

Трудність вивчення роботи органів травлення, і насамперед тих залоз, в яких виробляються травні соки, полягала не тільки в тому, що з фістули не можна дістати чистий сік. Була й інша причина, що гальмувала вивчення травлення.

На прикладі скелетних м’язів і серця було твердо встановлено, що нашими органами керує нервова система. Лише знаючи, як відбувається таке керування, можна зрозуміти роботу органу. В чому ж виявляється вплив нервової системи на діяльність травного апарату? Довгий час не вдавалося знайти відповідь на це питання. Деякі великі вчені почали навіть думати, що виділення соків взагалі не пов’язано з нервовою системою.

Випадок з канадським мисливцем був описаний у медичних журналах і дуже зацікавив московського хірурга, професора Василя Олександровича Басова. Він вирішив штучно створити такі умови, при яких можна було б точніше встановити, що відбувається в шлунку під час травлення. Талановитий хірург задумав сміливий дослід. Він зробив операцію на шлунку собаки і створив у ньому штучний отвір – фістулу, що давала можливість у будь-який час діставати з шлунка все, що в ньому є, і таким чином стежити за ходом травлення.

Понад сто років тому в Канаді з одним молодим мисливцем стався нещасний випадок: він був тяжко поранений. Куля потрапила в шлунок. У шлунку утворився отвір, в який можна було всунути палець. Після тривалого лікування рана загоїлася, але краї отвору шлунка щільно зрослися з краями рани: на шкірі утворилася незаростаюча фістула – вузький канал, що сполучав порожнину шлунка з поверхнею тіла. Через цю фістулу вміст шлунка, тобто все, що хворий з’їдав або випивав, виходив назовні. Щоб з’їдена їжа не випадала через фістулу, хворий повинен був увесь час носити спеціальний пояс, який прикривав отвір на животі.