Жінка

Робота - це невід'ємна і досить значуща частина нашого життя. Ми присвячуємо їй чимало часу, часом на шкоду родині і особистим інтересам. Але нічого не поробиш, адже вона дає нам засоби до існування і часом є єдиним джерелом доходів. Добре, якщо вона приносить нам почуття морального задоволення і дає можливість реалізувати себе в повній мірі.

На жаль, часто це зовсім не так. Хоча б тому, що є керівники, «завдяки» яким цього не відбувається. Ні для кого не секрет, що начальників самодурів скрізь вистачає, і зробити що-небудь, що б виправити цю ситуацію, не представляється можливим.

Як часто ми упереджено ставимося до людей, грунтуючись на своїх якихось лише нам ведених переконаннях і емоціях, випробовуваних по відношенню до них. Ми бачимо в них те, що хочемо бачити, роздуваючи до масштабів слона їх недоліки і не помічаючи явні переваги.

А між тим, не варто забувати, що не слід ставитися до людини упереджено, бо дуже легко, дивлячись на нього, можна сказати, що він негідник, тоді як насправді він зовсім не такий. Це можуть бути ваші власні погані думки про цю людину. Як сказали б люди, наділені надможливостями, дивлячись на ауру іншої людини, ви спочатку дивіться крізь свою! І саме вона спотворює дійсність.

Я якось писала про те, що є не справжньою жінкою, і не люблю зайвого шатання по магазинах. Але все ж не можу відмовити собі в задоволенні хоча б іноді заглянути в «Дитячий світ». Ось де простір для розчулення і захоплення! Я можу довго розглядати ці крихітні, приголомшливо красиві одежини. Ці зворушливі платтячка на зовсім ще Дюймовочок, суворі елегантні костюми на маленьких хлопчиків. Взуття, яке більш схоже на лялькове, ніж на людське. Вдосталь намилувавшись одягом, я переходжу у відділ іграшок.

«Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі хто ти» - так звучить відома перефразована приказка про друзів. Тільки навряд чи вона актуальна в наші дні. На жаль, все частіше зустрічаю людей, для яких читання є страшним покаранням, схоже тортурам у часи інквізицій. І це не тільки нове покоління і зокрема мої діти, яким проведення часу в інтернеті замінює все на світі. Такі ж «не читаючі» люди зустрічаються і серед дорослих людей.

А мені складно зрозуміти, як можна не любити читання. Це настільки захоплюючий для мене процес, якому я можу віддаватися годинами, забувши про все. Так було ще з самого раннього дитинства, коли я будучи в п'ятирічному віці, вперше прочитала самостійно перші слова.

Напевно, кожна дитина прагне швидше подорослішати і стати самостійною і незалежною. Але дитячому мисленню складно зрозуміти, що не існує у цьому світі абсолютної незалежності. Дивно, так? Слово таке є, а того, що під ним ховається, немає.

Кожна людина від когось або від чогось залежить. У кожного є рамки і обмеження, які сковують його і не дають відчувати себе повністю вільним. Так, звичайно, подорослішавши, люди самостійно приймають різні рішення, які, в свою чергу, часто зумовлені не вільним вибором, а черговим обмежувачем.

Вона дуже любила мріяти, і підходила до цього процесу творчо, віддаючись йому цілком і повністю. Спонтанні і нізвідки взялися мрії - це не для неї. Народження мрій в ній були подібні зародженню метеликів. Спочатку утворювалася лялечка - основа мрії. А потім придумувалися все більш нові подробиці, найтонші деталі, завдяки яким з лялечки виходив яскравий, красивий, порхаючи метелик.

Як їй подобалися відчуття, коли метелики - мрії починали за нею літати! Вони лоскотали її своїми легкими ніжними крильцями, і це хвилююче, ні з чим не порівнянне тріпотіння всередині її, було подібно чогось неземному. Це було більше, ніж просто приємно.

Напевно, мазохізм закладений в кожній людині. У когось його трохи більше, у когось менше. У деяких він спить до пори до часу, а потім прокидається і щосили дає про себе знати. Я припускаю вашу незадоволену реакцію на моє таке сміливе твердження. Ще б, малоприємно дізнатися про себе таке, адже багато хто живе з цим і навіть не підозрює, що по суті своїй є мазохістами. А деякі дуже навіть знають, але не виносять сміття з хати і мовчать, як партизани. Ще б, хвалитися особливо нічим.

Поки люди задаються питанням: де взяти грошей, на мене вони сипляться безперервним потоком, і відбитися від них немає ніякої можливості. Тільки почекайте, не поспішайте мені заздрити і просити в борг, не поспішайте нагороджувати мене титулами «щасливиця» і «везуча». Дочитайте мій пост до кінця, і ви зрозумієте, чи щастя це.

Вже протягом більш, ніж двох років, на мене буквально валяться пропозиції від банків, які готові надати мені кредит. Деякі пропонують досить скромні суми, всього лише якихось 8-10 тисяч грн. Деякі більш щедрі, їм для мене не шкода і 50 тисяч. А самим - пресамим виявився мій рідний і улюблений Ощадбанк, його щедрість не знає меж. Пише мені смс: бери 500 тис. грн і ні в чому собі не відмовляй.

Кожен у цьому житті повинен займатися своєю справою. Тільки в цьому випадку його чекає успіх і визнання. Я маю на увазі професійну діяльність. І я зовсім не згодна з думкою американських вчених, які радять змінювати роботу не рідше, ніж один раз на п'ять років. Звідки ж тоді візьмуться справжні майстри своєї справи, досвідчені професіонали, напрацювавши величезну практику?

Я з великою повагою ставлюся до тих, хто не просто просидів на одному місці не мало років, а чогось добився, досяг, завоював повагу і відмінну професійну репутацію. Скажу чесно, колись я й сама про це мріяла, але життя розсудило по-своєму. Ну да ладно.

Напевно, в кожній дорослій людині щось залишається від маленької дитини. Тільки таїться десь глибоко всередині і боїться виходити назовні, щоб не бути висміяним, неправильно зрозумілим або підлягати засудженню. І все ж наступають моменти, коли дитинство проривається через загрубівшу броню дорослості і дає про себе знати, нагадує про себе. Як мені подобаються такі миті, коли людина перетворюється, стає простішою і зрозумілішою.

Це може бути вилазка на природу, коли навіть найсолідніші і пихаті тітки і дядьки раптом стають схожими на дівчаток і хлопчиків. Вони з безтурботним виглядом пустують і радіють, забувши про вік і стан.